Сьогоднішня Україна і постструктуралізм

Мало хто із середньостатистичних мешканців України знайомий із основними напрямами сучасної філософії, зокрема постструктуралізмом чи таким поняттям як деконструкція, але саме ця течія філософської думки найяскравіше відображає те, що відбувається в останні місяці у нашій державі.

Постструктуралізм говорить зокрема про те, що у будь-якій структурі, у будь-якому тексті важливе не те, що в центрі, а те, що на периферії. Найпоширеніші сьогодні гасла “Слава Україні! Героям слава! Україна понад усе” ще кілька років тому були поширені лише в окремих регіонах в невеликих соціальних групах, зокрема серед футбольних вболівальників. Те, що було на периферії, стало центральним. Пройде час і ці гасла втратять свою актуальність через непотрібність. Бо рівень патріотизму в державі буде на такому рівні, що кричати “Слава Україні” буде так само дивно як “Земля кругла”. І якісь периферійні заклики, наприклад, проти вирубки лісу в Карпатах чи за чистоту Дніпра стануть центральними.

Постструктуралісти реально дивляться на світ, говорячи про те, що будь-яка структура, навіть найнеймовірніша, найміцніша, руйнується. Тому найбільше вірять у те, що може існувати поза структурою, або в те, що стоїть на периферії і в будь-який момент може стати центральним. Все це елементарно просто. Це як магазинна черга. Зараз в центрі уваги продавщиці ви, але скільки б цукерок не скуповували, скільки б їх не переважували, черга все одно вас рано чи пізно витисне і той, хто був останній, добереться врешті до такої красивої та чемної продавщиці. Щодо чемності продавщиць я не перебільшую, правда ж? Злі тьотки з масними руками та брудними фартухами поволі відходять у минуле. Структура руйнується.

І коли вона руйнується, то світ починає набирати постмодерністичних, бурлескних, карнавальних барв. Це чудово спостерігається в Україні, коли тисячі українців коли напівжартома, а коли напівсерйозно називають себе бандерівцями, жидобандерівцями, рускоговорящими бандерівцями, а молоді дівчата із манікюром на руках видовбують бруківку для того, щоб допомагати оберігати міста від колорадів, тітушків та всіляких інших орків.

Постмодернізм спостерігався і в Криму, коли на усі спроби російських військових розпочати конфлікт наші солдати чемно посилали їх подалі аж за Об з Єнісєєм разом. І нехай тимчасово Крим окупований, але духовна, моральна перемога є за нами. Цю перемогу ми відчуємо тоді коли Крим повернеться у склад нашої держави, але вже з іншим ставленням до української мови, українського туриста та європейських цінностей.

Україна переможе у війні із Путіним ще й тому, що той — стара за своєю суттю людина, яка хоче збудувати зашкарублу конструкцію застарілими методами. У постмодерному світі такі речі не проходять. Бо соцреалізм, імперіалістичний феодалізм і постмодернізм це абсолютно різні поняття. Не дивно, що переважна більшість прихильників російського вектору в Україні старі бабки, які досі вірять у те, що Ленін і Сталін у комуністичному коїтусі створили увесь цей світ, а Валодя Путін їхній єдиний законний син, який має ексклюзивне право керувати планетою аж до закриття у сімферопольському зоопарку Барака Обами.

Тут якраз доречно перейти до таких понять як деконструкція і фашизм. Постструктуралісти вважають, що текст, а можливо і окреме слово майже завжди містить у собі приховані суперечності та багатозначності. До прикладу, багато хто називає себе патріотами, і одні вважають, що для того, щоб бути такими, варто їсти вареники та заїдати їх салом, інші ж думають, що достатньо вболівати за рідну футбольну збірну, а ще інші впевнені у тому, що справжній патріот мусить виловити хоча б одного сепаратиста і відрізати йому репродуктивні органи. Та на жаль, половина цих патріотів при цьому всьому дають хабарі даішникам та іншим не менш патріотичним чиновникам.

Метод деконструкції існує якраз для того, щоб проаналізувати значення тексту або окремого слова, (тим паче окреме слово може бути окремим текстом) та знайти його різні інтерпретації. Як різними бувають “патріоти”, такою ж різною буває “любов”, “честь” і звісно ж “фашизм” буває різним.

Найбільшими фашистами напевне можуть бути герої Свіфтових мандрів Гулівера, які готові вбити одне одного тільки за те, що розбивають яйця з різних кінців: одні з гострого, інші — з тупого. Людство не далеко втекло від видуманих героїв Свіфта. І хоч поняття фашизму прийшло у світовий лексикон аж у ХХ столітті, те, що його позначає, існувало тисячоліттями. Бо чи не були фашистами ті, що влаштували хрестові походи, інквізиції, чи не були фашистами яничари, конкістадори, врешті решт чи не був фашистом Понтій Пілат? Бо фашист це той, хто знищує або просто принижує іншого за національною, расовою, релігійною, мовною, статевою ознакою і цей список ознак може розширюватись аж до Свіфтових розбивачів яєць чи скінхедів, які готові побити лише за надто довге волосся.

І ось тепер, коли ми методом деконструкції виколупали слово “фашизм” із його горіхової шкаралупи, можна спокійно знайти ознаки фашизму там, де вони є і там, де їх немає.

Майдан. Чи був Майдан фашистським? Проти чого виступав Майдан? Проти побиття студентів, проти “диктаторських законів 16 січня”, за євроінтеграцію, за свободу слова, проти корупції тощо. Де тут хоча б одна із ознак “фашизму”. Чи хоча б один прапор був спалений на Майдані? В тому числі й Росії? Ні. Жоден. Майдан навіть не був проти “беркутівців”, бо довгий час підгодовував їх бутербродами та чаєм. Чи Майдан був проти російської мови чи проти росіян? Але один із символів Майдану пісня “Воїни світла” співається російською мовою, яку створила білоруська група.

Абсурд ситуації в тому, що у фашизмі нас звинувачує країна, яка сама тоне у фашизмі. Ця країна активно продукує телепередачі, де насміхається над таджицькими чи туркменськими заробітчанами чи кавказькими телеведучими, які ой як смішно кавєркают велікій рускій язик. Я вже не згадую про звірства чеченської війни та постійні міжетнічні конфлікти у Росії.

Путін своїм вузьколобим енкаведистським розумом не може ніяк збагнути, що в сучасній Україні громадянську війну роздмухати неможливо, оскільки українці один із найбільш толерантних народів світу. Ми ніколи не відгороджувались від світу, нам цікаві різні нації, і ми готові до спілкування та до комунікацій як цивілізована європейська країна. А ще ми є миролюбивим народом. Бо й справді ніколи в історії не вели загарбницьких воєн.

Думаю, що зараз прийшов той час, коли ми повинні здійснити деконструкцію таких понять як “Україна”, “українець”, “громадянин”, “патріот”, “чиновник”, “міліціонер”, “українське телебачення” та багатьох інших. Частково ця деконструкція розпочалася демонтажем пам'ятників Леніну, бо якщо ми Україна, а не УРСР, то таких об'єктів не повинно бути. Ми повинні здійснити огранку цих понять, зчистити усе зайве, усе болото. Бо, до прикладу, поки на українському телебаченні будуть Галустяни, Охлобистіни, Саши Бєлі та Філіпи Кіркорови, оцей весь мордор, ця вся нечисть, то це телебачення не буде українським, а ця країна і далі буде хворіти такими хворобами.

Будь-яка структура рано чи пізно руйнується. І ми живемо в той час, коли треба доруйнувати цю стару пострадянську, олігархічну структуру і почати будувати нову, яка також колись стане недосконалою, застарілою і наші внуки чи правнуки зметуть її без тіні сумніву. Так функціонує постструктуралізм. Треба мислити не теперішньою структурою, а тим, що буде опісля.

4 коментарі

Микола Гуцуляк
Парадоксально, але факт: у країні, де потрібно знищити олігархат, більшість населення голосуватиме за олігарха.
Микола Гуцуляк
автору статті «лайк»
Максим Дупешко
Дякую! А щодо знищення олігархату, то часом буває, що клин клином вибивають… ))
Микола Гуцуляк
будемо на це сподіватися:)
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте