І знову ці покоління...

Традиційна проблема батьків та дітей здається актуальною лише у суто побутових чи сімейних реаліях, але за моїми переконаннями ця проблема впливає не лише на родинну атмосферу, а на політичну ситуацію в державі загалом. Такі впливи існують у всьому світі. Логічно, що кожне наступне покоління має трохи інше бачення світу, стає загалом більш креативним, стоячи на міцних спинах, а іноді й на кістках попереднього покоління.

Історичні події в Україні останніх десятиліть призводять до того, що ці покоління наче тектонічні плити стикаються між собою, утворюючи вулканічну активність в державі, наслідком якої є Майдан Гідності, Помаранчева Революція, Революція на граніті тощо.

Якщо не вдаватися до більш деталізованих категорій, то можна розділити ці покоління на три групи: діти (від 20 до 35 років), батьки (35-50 років) та бабусі (50 років і більше). Чому саме бабусі? Бо саме їх, а не дідусів чомусь звинувачують у продажу свої голосів… ;)

Одразу поясню вам, щоб не було зайвих образ, що вік фізичний і вік духовний не завжди співвідносяться у цьому випадку. Ось, наприклад, відома всім, або майже всім чернівчанам Марина Львівна Лібанова, попри те, що вже має онуку (чи онука. От не пам’ятаю…), є значно сучаснішою і молодшою за середньостатистичну студентку, наприклад, філфаку. А як ставитися до іншої студентки, яка з мамою попід ручку із задоволенням іде на концерт Кіркорова, чи Баскова, чи ще якогось Лєонт’єва, а 23 лютого надсилає привітальні листівки із днем захисника вітчизни? Як ви думаєте скільки їй років?

Значну ціннісну різницю між поколіннями спричинив розвал Радянського Союзу. Люди, яким понад 50 років, це ті люди, які починали свою робочу діяльність ще за Радянського Союзу. І працювали вони здебільшого за його принципами, схемами та бюрократичними процедурами. І, наприклад, вчителі, коли розвалився СРСР, познімавши портрети Леніна, за старою схемою на його місце вліпили Шевченка, замість дебільних віршиків про Радянський Союз змушували вивчати дітей не менш дебільні віршики про Україну. Немала частина вчителів ще й по сьогодні не може збагнути того, що велика вітчизняна війна, це насправді Друга Світова, а червоноармійці це як мінімум не спасителі України.

І справа тут не лише у ставленні до тоталітарних персон чи символів, а в способі співіснування у суспільстві. До прикладу, моя бабуся, якій уже понад 75, на минулих парламентських виборах голосувала за «Свободу» і це попри те, що в неї на очах, коли вона була зовсім маленькою, бандерівці ледь не вбили одного із родичів за те, що той був головою колгоспу. «Ну, побили, але ж не вбили», – каже вона. В цей же час моя бабуся абсолютно нормально ставиться до гомосексуалізму. «Ну, голубий, так голубий, – каже вона про одного із кіногероїв, – але ж не маніяк. Головне, що людина хороша». І попри ці всі дивовижні характеристики моя бабуся не вміє ніяк інакше вирішувати свої справи як через знайомих. Вона стрижеться лише у знайомої  перукарки, купує молочні продукти у знайомої їй продавщиці, хоч те молоко на 2-3 гривні дорожче, а сметана гірка, але ж купує вона у знайомої. Ця звичка у неї ще із СРСР, коли на все був дефіцит, і речі потрібно було не купувати, а  «діставати». Бабуся приходить додому і каже, що «дістала у знайомої жіночки» мед. В супермаркети вона ходити не любить, бо там по знайомству гірку сметану не дістанеш. «Занести пакет» за будь-яку мінімальну послугу – для неї святе. «Ця людина нам ще знадобиться», — каже вона. І коли я намагаюсь їй пояснити, що «носити пакети» – це погано, вона просто й чути цього не хоче. Зате криком кричить, коли чує, що за пачку гречки збираються продати свій голос. «Душу свою ще продайте», — галасує вона.

Але достатньо про мою бабусю і покоління «бабусь» загалом, перейдемо до покоління «батьків». Це покоління гарячих 90-их, прихватизацій, рекетів, поїздок в Югославію, Туреччину та Польщу. Це покоління Фірташа і Ахметова, розбазарювання та розпилювання того, що залишилось після СРСР. Це покоління тих, хто нахабніший, хто не боїться вкрасти, заробити мільярди на газових контрактах чи продажу військової техніки закордон. Це покоління навчилось жити в умовах, коли зарплату платять горілкою, туалетним папером, чи господарським милом, і для якого базар став єдиним виходом із ситуації. І ось коли зараз я спробував пояснити кільком людям яким понад сорок років, що насправді базар – це економічно необґрунтований вид діяльності, що краще замість десяти будок поставити один корпоративний магазин із двома продавцями, які могли б торгувати за всіх, а десяти власникам в той час замість того, щоб сидіти в будці, можна шукати дешевший чи якісніший товар, то мене ці люди просто не хотіли слухати. Відповіді були прості: не довіряємо, рекетнуть, обдурять, сам собі господар тощо. Це покоління звикло до постійних махінацій, спроб обійти податкову, домовитись із даішником, санстанцією, а ще до постійного страху бути обдуреним, обкраденим тощо.

Покоління «дітей», до якого поки належу і я, здебільшого мріє про європейський рівень життя, щоправда, забуваючи, як багато треба працювати для цього. Ми уже знаємо, що таке демократичні цінності, іноді вміло захищаємо свої права, ставимо на місце нахабних чиновників, намагаємось уникнути «носіння пакетів», і дехто вдало з цим справляється. Ми знаємо, що треба спрощувати усілякі бюрократичні процедури, дозвільні системи тощо, бо ми звикли легко спілкуватися, купувати речі через мережу і знаємо що за політичний анекдот нас не посадять. І поки покоління бабусь тягне нас у радянське минуле, покоління батьків ніяк не може покинути свої базари, ми поки тільки мріємо про європейське майбутнє. Але найбільшою нашою проблемою є те, що ми дуже легко відпускаємо представників нашого покоління до старших, і вони продовжують «носити пакети», слухати Баскова і вірити, що ковбаса може коштувати десять гривень за кіло, а пільги є найвищою точкою соціального забезпечення.

Пройде ще якихось 10-15 років і в суспільство увійдуть теперішні школярі, які матимуть ще більші вимоги, ще більші прагнення, а разом із ними може прийти і новий Майдан. Щоб цього не трапилось всі ці три покоління повинні зрозуміти, що будують державу вони в тому числі й для тих, хто вже ось-ось візьметься за свого політичного багнета. Суміш теперішніх «дітей», «батьків» і «бабусь» дала те, що по всій країні почали скидати камінних політичних ідолів. Але наступне покоління може взятися ще й за тих, що із плоті й крові.